24 серпня 1991 року відбулося відновлення державної незалежності України ухваленням Верховною Радою Української РСР Акту проголошення незалежності України. До цього ВР 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, а потім було підготовлено та прийнято десятки законів, які створили правовий каркас Української держави.
Проголошення незалежності стало логічним завершенням процесу українського державотворення.
Українська держава увібрала в себе традиції державності від Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, великого князівства Литовського, Козацької держави, української державності початку ХХ століття, процесу українського державотворення на Закарпатті з жовтня 1938 року, що на той час входило до складу Чехословаччини, і завершилося проголошенням 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України.
У боротьбі за державність українці заплатили дорогу ціну: панування чужинців століттями, більшовицька окупація, тоталітарні режими – комуністичний і нацистський – забрали мільйони життів мешканців України, в тому числі і Закарпаття. Гекатомба українців тільки в Другій світовій війні складає 40% від їх кількісного тодішнього складу.
Останні роки Україна захищає свою незалежність від східного сусіда –Росії, яка анексувала Крим, вчинила агресію на Донеччину і Луганщину, що ЗМІ і владою іменували раніше АТО, а тепер ООС, жертвами якої, на даний час, стали тисячі вбитих, поранених і скалічених.
Зокрема, в боях проти агресора на сході України приймали участь понад 600 мешканців міста Мукачева та Мукачівського району, з яких загинули смертю хоробрих: В. Гопонько, Я. Кость (с. Лавки), А. Падюков (с. Клячаново), О. Тербан (с. Нове Давидково), О. Сидор (с. Кендерешів), В. Балог, В. Колесніков (с. Великі Лучки), В. Фіцкалинець (с. Старе Давидково), В. Лавкай (с. Іванівці), С. Гладкий (с. Страбічово), Р. Кіс, О. Бабич, В. Беліков, С. Вербицький, О. Гуртов, О. Гутнік, М. Жук, Д. Кисельов, В. Новіцький, О. Павлюк, М. Покидченко, Р. Свірчевський, П. Стець, О. Стукало, Р. Чорнобай, О. Шалупня, О. Шимон, В. Штольцель, Й. Тимовка, В. Белов, М. Польовий (м. Мукачево)
Сотні закарпатців, серед яких і патріоти з м. Мукачева та Мукачівщини, продовжують боронити Україну від російського агресора.
Якби воно не було, але за 30 років українці зрозуміли, що незалежність дає свободу будувати власну хату, де своя правда, і сила, і воля. Або інколи своя неправда, несила, й неволя. Але своя. Це шанс творити власне життя, бути собою. А залежність – відсутність усього цього.
В здобутті української незалежної держави з давніх-давен приймали участь кращі сини і доньки Срібної Землі, зокрема, м. Мукачева і Мукачівщини.
В минулому про дискомфорт краян жити відокремлено від братів, що на Сході, світу говорили О. Духнович, О. Митрак, А Кралицький та інші. Пізніше – В. Гренджа-Донський, Зореслав, Д. Вакаров, І. Ірлявський (І. Рошко) та їх однодумці.
У ХХ столітті за злуку з Україною виступала Гуцульська республіка на чолі з С. Клочураком (селище Ясиня). Н. Долинай, П. Гайович, Є. Пуза, В. Йосипчук, брати адвокати Ю. та М. Бращайки організували і провели 21 січня 1919 року у м. Хуст всезакарпатський з’їзд, який прийняв державно-правовий статус краю та рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною. Але тоді не судилося.
В українському державотворенні героїчне місце посідає Карпатська Україна 1938-1939 років на чолі з президентом А. Волошиним, крайовий Сойм якої проголосив 15 березня 1939 року її незалежність. На жаль, в ніч з 13 на 14 березня угорські гонведи почали її окупацію. 15 березня на Красному Полі біля Хуста відчайдушний опір окупантам влаштували січовики, але сили були нерівні і багато з них було вбито та поранено. Вода річки Тиси, що тече поряд, була червоною від крові поранених і вбитих, свідчать очевидці.
В боях на Красному Полі брали участь П. Попович з с. В. Лучки, та М. Петричко з смт. Чинадієво, П. Стерчо з с. Кузьмино – знані у краї патріоти, вчені, громадські і ветеранські діячі.
Від агресора тоді загинули І. Криса з с. Зняцево, Ю.Курта з с. Червеньово, Д. Остапчук з с. Страбичово.
В 1942 році багато учасників українського національно-визвольного руху кінця 30-х років, яких утримували окупанти в Мукачівському Ковнеркаштелі, угорським трибуналом було засуджено до ув’язнення. А ті, що уціліли після Другої світової війни стали делегатами І з’їзду Народних Комітетів, який 26.11.44 року проголосив возз’єднання Закарпаття з Україною.
Архітектором з’їзду Народних Комітетів вчені УжНУ називають І.І. Туряницю. Новою владою згодом частину делегатів з’їзду було репресовано, а в 1947 році практично, за офіційні виступи проти репресій енкаведистами місцевого населення було відсторонено від влади І.І. Туряницю. Безперечно він був носієм лівої ідеології. Але скориставшись тодішньою обстановкою йому вдалося втілити в життя віковічні прагнення русинів-українців, Карпатської України на чолі Героєм України Августином Волошиним, воз’єднати Закарпаття з Україною.
Багато наших земляків, як і більшість населення краю, прийняли возз’єднання Закарпаття з радістю, але їхньою метою була – самостійна Соборна Україна. Найбільш самовіддані з них М. Петричко, М. Габовда з с. В. Лучки, І. Балаж з с. Нове Давидково, Г. Качуровська, І. Качуровський з с. Старе Давидково продовжили боротись за незалежність України у підпіллі, але енкаведистами вони були вистежені і 29-30 жовтня 1945 року спецсуд Закарпатської України засудив їх до розстрілу. Правда, було розстріляно тільки М. Габовду, всім іншим вирок було замінено на 20-25 років ув’язнення. Після смерті Й. Сталіна їх було реабілітовано. М. Петричко став інженером. Після виходу на пенсію приймав активну участь у ветеранському русі і в Мукачівській міськрайонній організації «Просвіта».
Президент В. Ющенко особисто вручив йому Орден «За заслуги» ІІІ ступеня в м. Хуст на святкуванні річниці утворення Карпатської України.
В радянський період більшість мешканців Мукачева і Мукачівщини ні на мить не покидало прагнення жити в незалежній Україні. Реальним виразником їх прагнень став Юрій Васильович Бадзьо, уродженець села Копинівці, затим директор Червенівської восьмирічки 1961-1964 років, що влився в потужну культурно-мистецьку течію шістдесятників і, за визначенням Світлани Йовенко, належав до тих, хто «ладен й готовий був за Україну піти на Голгофу» – разом із Левком Лук’яненком він – один з останніх політичних в’язнів Радянського Союзу. Пресою Юрій Бадзьо названий «Великим Українцем Закарпаття». І це –дійсно так, без усякого перебільшення.(Докладніше про його діяльність можна довідатися із публікації В. Горвата «Юрій Бадзьо – великий Українець Закарпаття», газета «Новини Закарпаття» №54, 17 травня 2016 року).
Аура любові до України Ю. Бадзя ширилася не тільки на Мукачівщині, але й в усій Україні і діаспорі.
Цілком природно, що 16 липня 1990 року усі 11 депутатів Верховної Ради УРСР від Закарпатської області, більшість яких були членами КПУ, проголосували за Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року – за Акт проголошення незалежності нашої держави. Горбачовська перебудова, розпочата 1985 року, Народний рух України (1989 рік) розблокував з анабіозу у них ген незалежності, притаманний справжнім українцям. На жаль, цього гена не має у колаборантів п’ятої колони та манкуртів.
Закарпаття у Верховній Раді України тоді представляли М. Волощук, Д. Кельман, І. Герц, В. Шепа, В. Бедь, І. Габор, В. Данчевський, І. Попович, І. Галас, М. Дорчинець, А. Поличко. Групу депутатів очолював М. Волощук – людина неординарна, обдарований економіст і харизматичний лідер, який балансуючи на лезі владної бритви сповна використав тодішню систему в СРСР для розвитку економіки Закарпаття.
1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі абсолютною більшістю голосів м. Мукачево, Мукачівщина, край і вся Україна підтвердили прагнення українців жити у самостійній державі. Але цьому передувала роз’яснювальна робота серед населення, яку очолив Народний рух України.
Організація руху в м. Мукачево була утворена 14 жовтня 1998 року, у районі – 18 жовтня. Активісти руху міста: Ю. Мейгеш, В. Пагіря, Б. Качур, Б. Дикий, Л. Караванська, А. Олексик, Є. Деркач, Г. Дешко, В. Гурзан; району – І. Качур, М. Петричко, І. Софілканич, Г. Петах, А. Шепа, В. Кентеш, Ф. Рубіш, О. Гуменяк, Ю. Цьома, Ю. Тягур займали безкомпромісну позицію – становлення незалежної української держави.
На таких позиціях стояла і міськрайонна організація «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, зокрема, В. І. Софілканич і Є. Т. Федів, яких у місті знають як аристократів духу і чину. Тепер вони почесні громадяни міста. 90-річний В. Софілканич продовжує керувати «Просвітою» міста і району, а Є. Федів очолює раду почесних громадян міста та працює радником міського голови.
Більшість освітян міста і району підтримували рухівців і просвітян.
В той час, коли ще тоталітаризм в СРСР не було подолано, названі нами патріоти ризикували життям, свободою, сім’ями.
Робота по проголошенню незалежності України відбувалася з мобілізацією масових виступів громадськості за припинення будівництва воєнного об’єкту Пістрялівської РЛС поряд з м. Мукачевом.
Першими в області розпочали боротьбу проти будівництва РЛС 13 членів краєзнавчого об’єднання ім. О. Митрака на чолі із Л. Караванською.
Багатолюдні зібрання патріотів проходили в основному на стадіоні села Лалово, що поруч з Пістрялівською РЛС. У зібраннях-мітингах 25 лютого та 20 травня 1990 року приймали участь і представники Ужгорода, Хуста, Іршави, а 27 травня тут відбувся найбільший за всю історію мітинг сучасного визвольного руху на Закарпатті. Зібралося 20 тисяч осіб з усіх регіонів краю, які висловили недовіру ряду депутатів, закликали до проведення 8-годинного страйку в знак протесту проти намірів Міноборони імперії обдурити закарпатців і добудувати РЛС. Виступ автора про стан і охорону довкілля, у зв’язку зі спорудженням РЛС, мітингуючі зустріли оваціями.
Організовуючим і мобілізуючим фактором протестних акцій і мітингів були Є. Деркач, Л. Караванська, Г. Дешко, Б. Дикий, І. Софілканич, О. Гуменяк при сприянні їх проведеню письменників В. Пагирі, Ю. Мейгеша, просвітян В. Софілканича, Є. Федіва, Б. Качура, більшості освітян і медиків міста та району, офіцерів УВС І. Михайла, Є. Горвата та їх однодумців.
02 серпня 1990 року у Верховній Раді УРСР депутат В. Кельман у своєму виступі підтримав вимогу мітингуючих про негайне припинення будівництва Пістрялівської РЛС, а нардеп М. Волощук, незважаючи на висловлену йому недовіру мітингуючими, мобілізував депутатську групу від Закарпаття домогтися включення в порядок денний сесії Верховної Ради питання: «Про Пістрялівську РЛС». Парламент погодився та прийняв рішення про припинення будівництва небезпечного об’єкту.
Ідея незалежності України ширилася вглиб і доходила до кожної родини. Свідченням цього є те, що в селах громадяни на громадських будівлях та своїх будинках стали виставляти жовто-блакитні прапори з тризубом – символом незалежності України. 3 серпня 1990 року Мукачівська міська рада на своїй сесії прийняла одностайне рішення про легалізацію в місті синьо-жовтого прапора.
У с. Горонда так вчинив сільський голова М. Голуб. А в с. Нове Давидково жовто-блакитний прапор замайорів на будинку мешканця І.В. Васина. Мужній вчинок Васина для давидківчан став прикладом у боротьбі за незалежність України.
Так, крок за кроком у непростій боротьбі з тоталітарним режимом народжувалася незалежна Українська держава.
30 років з труднощами, породженими суб’єктивними та об’єктивними факторами, йдемо, на зло ворогам, вперед, утверджуємо Україну, як розвинуту європейську процвітаючу державу.
Переконаний, що нинішнє покоління українців подолає труднощі. Україна переможе агресора у війні, а той день, коли це станеться Державна самостійність України стане національним святом.
Незалежність від 1991 року – назавжди!
Почесний ветеран України
Голова Мукачівської районної ради
Організації ветеранів України І.Д. Качур
Остання зміна сторінки: 29-06-2021 10:57